Його пальці були у порізах, які завжди до дна були засипані морським піском.
Він слухав млявий вітер надвечір'я і вірив, що одного дня пізнає Істину.
Того вівторка (точніше, в ніч із середи на понеділок) йому вперше наснилися сни.
Прокинувшись о 7.42 (власне, щодня він прокидався рівно о 7.42, і той вівторок не набрався достатньо ще зухвальства, аби перевертати його світ), Л. скликав свистом птиць різних кольорів і порід назад у свою голову; спакував велику синю валізу (яблука) і маленьку сіру валізу (паперові літаки, складені зі старих радянських газет\плакатів Джима Моррісона\обгорток з-під цукерок "Барбарис"\натхненними рентгенівсткими знимками продірявлених цигарками легень); закрапав свої очі спокоєм; засипав землею в найкращих традиціях цвинтаря свій мобільний телефон, ноутбук, тостер і електронний термометр. Усі ці речі колись були для Л. особливо дорогими, окрім, звісно, термометра, якого йому бозна-навіщо подарувала на День народження мама, коли ще у нього була мама, коли ще у нього були дні народження, коли йому ще щось дарували.
Прощатися не було з ким, а отже, покидаючи назавжди, смуток ні в якому разі навіть і не думав плутатись між пальців правої його руки і пальців лівої його руки, претендуючи на гіркоту від'їздів.
Може, він надто любив совати валізи, а може, надто любив яблука, проте за всю свою довгу подорож у відлюдні сибірські хащі, Л. ні разу не покинув тяжку синю торбу, попри те, що легеньку сіру двічі забував, тричі губив і раз майже подарував якомусь бездомному, який, побачивши, що там всередині, чомусь не зрадів, а кинув нею у Л. зі словами "нах нада". Можливо, холодними самотніми ночами він у ній ночував, прикинувшись яблуком, або ж то були саме ті його скарби, які кладуть у кишеньку біля серця, від'їжджаючи далеко, - я не знаю.
Впродовж усього шляху рот його мовчав, і лише старі потоптані кеди наввипередки щось шепелявили. Мова та не була йому відома, бо кеди не вітчизняного виробника і звісно ж, говорили по-своєму, але я, завдяки навчанню в школі з лінгвістичним нахилом, трохи у тому торопаю. А говорили вони : "ліворуч, тепер прямо, йдемо-йдемо асфальтом, факін шіт, тільки не багнюка..."
Коментар задовгий. Натисни
тут для перегляду повного тексту.
Translate 