Сап, анони. Мабуть, більшість із вас має ЄОТ, або просто об'єкт для фапу, який вам дуже подобається. Але чи багато із вас зізнавалися у своїх почуттях? Я от вчора зізнався. Звичайно, я хотів зробити це тет-а-тет, у романтичній обстановці, і все таке, але обставини склалися так, що довелося написати це у смс. А у відповідь... Якщо коротко, то не для мене мама квіточку ростила.
Спробую розповісти про свої почуття.? Це таки мабуть було кохання, бо так паскудно мені не було навіть коли помирали близькі люди. З одного боку, ситуація нарешті прояснилася (і це також непогано), з іншого ж... Я наче падав у якусь бедонну прірву, при чому відчуття були на грані фізичних: голова крутилася постійно, на якісь мікросекунди з'являлося відчуття польоту. В мене вперше у житті заболіло серце, і це не якась там метафора, а констатація факту І це у 22 роки! Я так пересцяв, що навіть хотів викликати швидку, але через деякий час відпустило Всю ніч лежав без сну, у голові був якийсь хаос думок: жалів себе, рефлексував, думав, мріяв і т.д.
Зранку краще не стало, але справи ніби трохи відволікли. Однак кожен раз як про це подумаю, на мене нападає якесь нервове тремтіння, ?голова затуманюється, і все починається спочатку.
Так, я розумію, час усе лікує, але ж залишаються шрами: тупа мрія на кшталт "Одного прекрасного дня вона зрозуміє, якого няшку відштовхнула, і кинеться мені на шию", ще більше недовіри до дивних створінь, які називаються жінками, ще більше замкнутості і невпевненості в собі та своїх силах.
І мабуть найгріше - я не хочу більше жити. Ні, я не настільки їбанутий, щоб покінчувати життя самогубством, але пропали усі життєві стимули і орієнтири. Я просто існую. Борсаюся в цьому існуванні, наче муха, яка попала у сіть до павука.
А зараз я втішаю себе думкою ""Навряд чи" - це ж не "Ні", правильно?". Лол.
Translate 